Історико-архітектурна довідка про місцевість, на якій буде зведено Кафедральний собор Воскресіння Христового
"Працювати над документом було дуже цікаво"
Про те, що головний храм Української Православної Церкви буде зведений на місці колишніх володінь Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, в засобах масової інформації говорилось неодноразово. Але що саме розміщувалось на території поблизу озера Глинка декілька століть тому і як виглядала місцевість того давнього часу – для багатьох досі залишається загадкою.
Дещо прояснити ситуацію, відхилити завісу невідомості sobor.in.ua допоможе історико-архітектурна довідка, датована 21 серпня 2007 року, яку підготували Марина Віталіївна Виноградова та Людмила Павлівна Рилкова. Праця називається «Історія освоєння в 17-20 ст. земельної ділянки, відведеної у 2007 році для будівництва Кафедрального собору та прилеглих до неї територій».
Про ті часи згадує мистецтвознавець Марина Віталіївна Виноградова, член Міжнародної організації охорони пам’яток та історичних місць:
- У 2007 році я працювала заступником начальника відділу історико-містобудівних обґрунтувань комунальної організації «Центр містобудування та архітектури» при Київській міській державній адміністрації. На той час міська влада отримала заяву Української Православної Церкви на виділення земельної ділянки поблизу озера Глинка, а ми одержали доручення підготувати відповідні документи. Виконуючи завдання, ми підготували таку історико-архітектурну довідку. До співучасті в дослідженнях запросили історика - Людмилу Павлівну Рилкову, яка доклала великих зусиль до цієї наукової розробки. Зазначу, що працювати над документом було дуже цікаво.
Нагадаємо, що в 2007 році Священний Синод Української Православної Церкви ухвалив історичне рішення щодо будівництва Кафедрального собору на честь Воскресіння Христового. Місце під головний духовний і адміністративний центр УПЦ було обрано в Києві на перетині великих транспортних магістралей (бульвар Дружби народів та Залізничне шосе – дивись схему проїзду на головній сторінці сайту), в історичній місцевості, котра належала у XVIII сторіччі Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі. Пропонуємо ознайомитись із цією надзвичайно цікавою науковою працею.
1. Вступ
Земельна ділянка на Залізничному шосе, 3, що відведена релігійній громаді Української Православної Церкви рішенням Київської міської ради від 26 квітня 2007 року № 524/1185 під будівництво Кафедрального собору на честь Воскресіння Христового, розташована на території Печерського району в історичній місцевості Деміївка. Див. іл. 1.
Ця історико-архітектурна довідка складена на основі нововиявлених архівних джерел, що зберігаються у фондах архівів міста Києва – Центральному державному історичному архіві України у Києві, Державному архіві Київської області, Державному архіві міста Києва, а також на основі матеріалів, опублікованих в історичній та краєзнавчій літературі.
Внаслідок проведених досліджень встановлена історія використання розглядуваної земельної ділянки та виявлено графічний матеріал, пов’язаний з освоєнням цієї та оточуючої її території.
Розглядувана земельна ділянка знаходиться на території передмістя колишнього села Деміївка, у безпосередній близькості від русла річки Либідь, колишньої території Либідського подвір’я Києво-Печерської Лаври та інших володінь монастиря, а також - залізниці, мосту, що пролягає над річкою Либідь та над залізничною колією. У цій історико-архітектурній довідці в стислій формі та історичній послідовності викладено відомості про ділянку.
2. Історія освоєння у 17-20 ст. земельної ділянки, відведеної у 2007 році для будівництва Кафедрального собору та прилеглих до неї територій
Розглядувана земельна ділянка знаходиться на південному сході від Либідської площі між бульваром Дружби народів та Залізничним шосе, за адресою: Залізничне шосе, 3.
Розташована на лівому березі річки Либіді, ця територія тривалий час до першої третини 19 ст. не використовувалася під забудову. Відповідно до «ЧертежаКиеву граду» - плану, складеному у 1695 році під керівництвом полковника Івана Ушакова, тут були «горы и боераки и леса и заразы». [1] Див. іл. 2.
На плані Києва 1820 року ця територія також була незабудованою, тут позначено озеро Глинка, поруч ручай, що впадав у річку Либідь. Див. іл. 3.
Вперше на «Геометрическом специальном плане города Киева», складеному на початку 1830-х років та «Высочайше затвердженому 17 генваря 1833 года» на цій території зафіксовано декілька невеликих споруд. Див. іл. 5.
Вірогідно, саме з першої третини 19 ст. тут розмістилися «сараї» для виготовлення та випалення цегли. На плані Києва 1887 року, складеному землеміром В. Бошно, на цьому місці позначено цегельний завод Субботіна, а поруч з ним цегельний завод Бернера. Див. іл. 5.
На жаль, більш детально простежити історію цегельного заводу Субботіна не виявилося можливим з технічних обставин. Архівні справи, що зберігаються в Державному архіві Київської області, на даний час не видаються.
Відомий київський історик М.Закревський у своїй праці «Описание Києва» відносно річки Либідь та цегельних заводів зазначає: «а левый берег ея, особенно при устье, и доселе доставляет лучший кирпич для зданий киевских». [2]
Цегельні заводи на цій ділянці, а також поруч з нею, продовжували функціонувати до революційних подій 1917 року та наступної їх націоналізації. З 1891 року на схід від розглядуваної території проходила кінцева ділянка «кінної міської залізної дороги», так звана «конка». Трамвайна колія, що була прокладена по Великій Васильківській вулиці (тепер – вул. Червоноармійська), зв’язувала центр із Либідською ділянкою міста та його предмістям.
На плані Києва 1923-1931 року (зйомка розглядуваної частини виконана Губкомунвідділом у 1923 році) на цій території, крім цегельного заводу показано ряд житлових будівель. Див. іл. 7.
Після 1945 року тут працював цегельний завод, знаходилися житлові дерев’яні бараки та кілька приватних будинків. 2 лютого 1960 року виконавчий комітет Київської міської Ради депутатів трудящих прийняв рішення № 172, яким передбачалося відвести Управлінню зеленої зони земельну ділянку площею 13,0 га для будівництва парку. При цьому було вирішено знести всі нежитлові будинки, що містилися на цій території, та відселити 305 осіб з бараків та кількох будинків. У той період розглядувана ділянка мала адресу проспект Дружби народів, 2 [3] Див. додаток. 1, 2. Київський цегельний завод продовжував працювати впродовж 1960-х років.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 17 квітня 1962 року № 622 було пов’язане з влаштуванням на території парку культури та відпочинку, який на той час почали розплановувати, літнього вантового кінотеатру й танцювального майданчика. [4] Див. додаток 3, 4. Проте ці наміри у повному обсязі не були здійснені.
У зв’язку з розпочатим будівництвом Куренівсько-Червоноармійської лінії метрополітену рішенням від 9 березня 1965 року № 321 виконавчий комітет Київської міської Ради депутатів трудящих постановив відвести «Київметробуду» земельні ділянки по Залізничному шосе № 3 площею 0,15 га за рахунок вільної від забудови ділянки Київського цегельного заводу південно-західного територіального тресту підприємств будівельних матеріалів під будівництво двох душових комбінатів. [5] Див. додаток 5, 6.
З 1970 року земельна ділянка увійшла до складу парку Ф.Дзержинського, створеного на основі озелененої території навколо пам’ятника чекістам та тодішньої одноіменної площі (тепер – площа Либідська).
Розглядувана земельна ділянка в документації проходить за адресами Залізничне шосе, бульвар (проспект) Дружби народів.
Залізничне шосе виникло як ґрунтовий шлях, що здавна проходив від Нижньої Телички, з кінця 19 ст. – вздовж колії залізниці. На плані Києва 1914 року воно позначено як «Киево-Курское ж.д. шоссе». Див. іл. 8. У 1911 році згадується у списку вулиць місцевості Звіринець. [6] Сучасне планування відноситься до повоєнних та 1980-х років. Проїжджу частину введено до експлуатації у 1959 році.
Бульвар Дружби народів первісно мав назву Автострада. Розпланований і прокладений у 1940-1950-і роки. Сучасна назва з 1959 року. Див. іл. 9.
Вздовж розглядуваної земельної ділянки здавна проходив шлях з Печерського містечка на Васильків. Див. іл. 1, 2. Далі шлях пролягав по «гаті» (перехід), влаштованій на греблі через річку Либідь. На початку 19 ст. через греблю «лежала столичная почтовая дорога», був в’їзд до Києва, який перекривався шлагбаумом. Див. іл.5. Завдяки греблі тут утворився великий ставок, що мав назву «Вышняя Лыбидь» й належав Києво-Печерській Лаврі (про лаврські маєтності на р. Либідь – див. розділ 3). Після руйнації у 1839 році став було спущено.
На залишках греблі через р. Либідь було споруджено дерев’яний міст, який з’єднував Київ з Деміївкою. Його ремонтом та перебудовою постійно займалися Києво-Печерська Лавра, Київська повітова управа та Київське губернське правління. Такі ремонти було проведено у 1853, 1866 та наступних роках. [7]
Наприклад, у серпні 1873 року «Его Императорское Величество Государь Император» планував «произвести смотр наводки понтонных мостов… и производящихся работ по устройству крепости на Лысой горе». Тому необхідно було вжити належних заходів по облаштуванню мостів та доріг. Див. іл. 10. Тоді було прийнято рішення «относительно постройки нового моста через р.Лыбедь командой саперной бригады», але із лаврського матеріалу. За рішенням Духовного Собору Лаври на будівництво нового мосту через р. Либідь економ монастиря ігумен Пахомій виділяє необхідний лісовий будівельний матеріал. [8]
Через цей міст 9 червня 1900 року із Голосіївської пустині до Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври на білій срібленій колісниці було перевезено труну усопшего митрополита Київського та Галицького Іоаникія (Руднєва). На труну була покладена парча й архієрейська блакитна мантія. Процесію Голосіївської пустині від численного чорного духівництва трьох лаврських пустиней очолювали два єпископи, товариш обер-прокурора Св. Синоду Саблер В.К., київський губернатор Трепов Ф.Ф., військові та інші почесні особи. Вздовж розглядуваної земельної ділянки процесія по Либідському провулку (тепер - площа Либідська) пройшла далі через Саперний табор, де труну зняли з колісниці і несли на руках на Печерськ аж до Києво-Печерської Лаври. [9]
Цей міст знаходився поза територією селянських земель, «расположен на границе городской земли и земли, принадлежавшей Киево-Печерской Лавре». [10] Через це між керівництвом Київського повіту та Київською міською Управою виникали суперечки. [11] Нарешті в липні-серпні 1913 року комісія, до складу якої входив інженер В.Бессмертний, дійшла висновку, що міст у село Деміївку знаходиться «частью на городской територии, частью на полосе отчуждения [залізниці], то и должен состоять в ведении обеих учреждений». [12]
Наступний капітальний ремонт дерев’яного мосту через річку Либідь було виконано у 1906 році. Спорудження залізниці, яка з’єднувала Київ із Вороніжем, Курськом та Москвою, вимагало скоротити довжину мосту з 20 сажень до 9,80 сажень. Засипана частина мосту була вимощена. [13] У 1912 році через міст здійснювали проїзд кілька тисяч підвод на день. [14]
Незважаючи на капітальні перебудови, у 1920-1930-ті роки дерев’яний міст все ж не задовольняв зростаючих потреб Києва. Новий однопролітний міст на місці старого було споруджено у 1950-х роках. Цей міст разом із шляхопроводом, спорудженим у 1970 році на площі Дзржинського (тепер – Либідська), значною мірою полегшив на той час інтенсивний рух міського транспорту.
3. Річка Либідь та Либідське Лаврське подвір’я
Починаючи з 968 року річка Либідь багато разів згадується в літописах 10-17 століть. [15]
На думку київського історика Бублика В.Д. річка Либідь «в старину широкая и многоводная река, по которой ходили суда». [16] Проте це твердження викликає сумнів, адже вже у літописах 13 ст. Либідь кілька разів названа як «ручей», «ручай». [17]
В «Описании Киевской губернии, вотчин и по уездам рек, озер, болот и гор 1785 года» [18] під номером 8 зазначена «речка Лыбедь… Шириною – одна сажень, глибиною – аршин» [19]
У кінці 19 ст. річка Либідь «летом высыхающий ручей, берущий начало подле с. Борщаговки в 20 верстах от Киева»… [20] …«Идучи с Печерского монастыря дорогою выгонною к Лыбеди» (1518 р.), [21] а далі пролягав шлях до Василькова. Здавна на Либеді існували греблі із «гатями» та млини.
На плані Києва 1695 року на р. Либіді позначено кілька млинів. За документальними свідченнями 1568 р. «а там в Лыбеди млын Выдубецкий вместный пополам с Печерским, а они тот млын з Выдубицкими за чотири дворища на Зверинце выменяли». [22] Наявність на Либеді млина Києво-Печерської Лаври знайшло підтвердження у щоденнику архідиякона Павла Алеппського, який у 1653 році мандрував разом з Антиохійським патріархом Макарієм та навідав Київ. Зокрема, в його щоденнику за 1653 рік зазначається: «В понедельник с рассвета мы двинулись из Василькова […], наконец подъехали к пруду с плотинами и мельницею, принадлежащей вышеупомянутому печерскому монастырю. Еще вдали от места, к которому мы следовали, мы увиделиглавный купол этого монастыря, вместе с куполами церкви, называемой «Св. София». [23] Таким чином, архідиякон Павло Алеппський також підтверджує наявність на річці Либідь греблі з ставком.
Згідно з описом «Киевского округа от устья реки Ирпень до Василькова и Стаек», складеним за розпорядженням київських воєвод від 28 липня 1686 року, зазначено: «А на той речке Лыбеди 3 мельницы Софийского монастыря, 3 мельницы Печерского монастыря, мельница Михайловского монастыря: всего 7 мельниц».[24]«Лыбедь образует несколько прудов, превращающихся летом в заросшие болота, исключая пруда Печерского, находящегося недалеко от впадения Лыбеди в Днепр и не высыхающий даже в жаркое время». [25]
На плані Києва 1695 року один з млинів на річці Либеді позначено з розташованими поруч кількома дерев’яними спорудами та городом. Див. іл. 1. Можна припустити, що у 17 ст. біля млина вже існував лаврський «Лыбедской дом». За абрисом ця ділянка нагадує інший план, складений пізніше землеміром Петром Примою 12 серпня 1786 року під назвою «План загороднему лыбедскому дому с прудом, требуемые Киево-Печерской Лаврой, которой и ныне состоит во владении оной Лавры, по снятию оказалось под загородним домом и прочими строением и огородами, равно и для штатных служителей 20 десятин, 995 сажень, под садом и небольшой рощицей 7 десятин 1200 сажень, под песком… для свалку лесу 19 десятин 2080 сажень. А всего 66 десятин 2185 сажень, а за … кирпичных сараев 64 десятины 1860 сжень. Снят и сочинен 1786 августа 12 дня…» Див. іл. 11.
На плані позначено річку Либідь із греблею та ставком, багатьма будівлями, серед яких зафіксовано хрестоподібну у плані церкву. На деякій відстані від «лыбедского дома» містилася територія «кирпичных сараев», тобто цегельні.
Відомо, що у 18 ст. на «Лыбедскомлаврском дворе» існувала дерев’яна церква, освячена в ім’я святих мучеників Харлампія (Харалампія) та Власія.
Священомученик Харлампій був священником. У 202 році н.е., коли йому було на той час вже 113 років, за розповсюдження християнської віри римським імператором Септилієм Северою, який розпочав гоніння християн, Харлампія було замучено. Пам’ять 10 лютого за старим стилем. [26]
Священномученик Власій був єпископом Севастійським. На початку 4 ст. під час гонінь сховався у гірській печері, був знайдений у своїй схованці, зазнав найжорстокіших тортур та за відмову зректися Христа у 312 році н.е йому відтяли голову. Пам’ять 11 лютого за старим стилем. [27]
Культ священомученика Власія був широко розповсюджений у Києві до татаро-монгольської навали. Так, на Подолі в ім’я священномученника Власія існувала церква. Частка його мощей зберігалася у Введенській церкві на Подолі. [28] Священномученик Власій вважався покровителем тварин, особливо свійської худоби (за переказами зцілював у пустелі диких тварин).
У 1755 році в церкві в ім’я святих Харлампія і Власія Указом «Ея Императорского Величества Самодержицы Всероссийской» дозволялося влаштувати новий іконостас, мотивуючи це тим, що «оные Лавры дворец, состоящий в три верстах с вотчинными находящимися там… принадлежностями при торгу всегда бывает многое число людей». Іконостас, деталі якого були позолочені та посріблені виготовляли «молодики» лаврської малярні, які «прилежно трудилися». [29]
Згідно з описом, який «учинен 1775 года марта 10 дня», церква мала достатню кількість ікон («на бляхах деревянных» та «на полотне намалеванных»). [30] Враховуючи, що тут містилися заміські «начальничьи келии» в церкві було понад десять визолочених та срібних речей , як наприклад: «гробница оловянная, вызолоченная», «потир большой серебрянный, вызолоченный», дерев’яні напрестольні висячі хрести, обкладені золоченими пластинами, а також євангелія із зеленими оксамитами та срібними палітурками та інше. [31]
Наявність цієї церкви підтверджується також планами 1786 та 1820 років (див. іл. 3, 11) та узагальненими історичними свідченнями Андрієвського А.А.: «Двор, называемый по текущей мимо оного реке Лыбеди, Лыбедской, расстоянием от Киево-Печерской крепости в четырех верстах. В нем церковь деревянная во имя Харлампия и Власия, архимандричьи келии в два этажа и для братии келья и прочия службы, и при плотине мельничные амбары деревянные и белильня для Лавры…» [32]
Заміський будинок архімандрита Лаври був двоповерховий. У 1750-х роках на подвір’ї було споруджено альтанку під наглядом архітектора Нейолова П.І. (Неєлова). [33]
Згідно з Указом Катерини ІІ від 26 лютого 1764 року в Російській імперії розпочалася секуляризація земельних володінь. На території Південно-Західного краю секуляризація була проведена у 1786 році. Незважаючи на те, що частина лаврських земельних угідь відійшла до казни, одначе за Києво-Печерською Лаврою лишився ряд земельних маєтностей, у тому числі й Либідське подвір’я. [34]
Либідський загородній дім – либідське подвір’я у 19 ст. називалося «Низшая Лыбедь», знаходився на лівому березі річки Либідь, неподалік від її гирла (зараз – територія поруч з нижньою Теличкою).
Відповідно до «Геометрического плана Киевского наместничества и уезда, отмежеванные земли ведомства казенного, лежащего при речки Лыбеди да по другой стороне речки Лыбеди, часть земли по которой кирпичный завод имеется для поселения Киево-Печерской Лавры штатных служителей на сто дворов по положенной пропорции в указе 1722 года о строении деревянных домов..,», складеного у 1791 році лаврська земля в урочищі Коноплянка» (по лінії АВ) та біля цегельного лаврського заводу знаходилася обабіч річки Либідь. Див. іл. 12.
Неподалік від розглядуваної земельної ділянки, праворуч від сучасного шляхопроводу (бульвар Дружби народів – Московська площа) знаходився ставок, який також належав Києво-Печерській лаврі. Ці лаврські володіння називалися «Вышняя (Высшая) Либедь». Див. іл. 14.
У 19 ст. Києво-Печерський монастир мав ще кілька земельних ділянок як на лівому березі річки Либідь, так і на її правому березі. Тут були городня земля, сінокоси, господарчі та житлові споруди. [35]
За планом 1831 року на «Низшей Лыбеди» існувало «шесть сараев для сделания кирпича», «три кирпичные обжигательные печи», три житлових будинки, стайня та інше. [36] Див. іл. 15.
На період 1860-х років узагальнену інформацію про лаврські володіння на річці Либеді надає Л.Похилевич: «Коноплянка в выгонной черте города, по обеим сторонам речки Лыбеди. Урочище заключает в себе: собственно Коноплянку, на правой стороне Лыбеди 136 десятин земли, поросшей большею частиею кустарником. Оно отведено в 1791 году для штатных лаврских служителей. б) Лаврские заводы кирпичные и пивной с прудом на Лыбеди, мельницею, садом и хозяйственными заведениями. Все эти заведения оценивались в 61000 руб. и занимают пространства 86 десятин; [37] но пивоварня перестала варить пиво, со времени введения акциза на пиво. Урочище это отведено Лавре в 1788 году. в) Высшая Лыбедь, бывший пруд с мельницею на Васильковской почтовой дороге. Плотина, разорванная от грозового дождя в 1839 году, не возобновлена к поводу разногласия о том, кто должен содержать плотину, через которую проходит большой тракт. Ныне на месте пруда заведены огороды пространством в 23 десятины, отданные в аренду». [38] Лаврський цегельний завод у цей же період виробляв: «кирпича 1.000000, кахель 10.000, плошек 2000 (годичная пропорожние выделки)». [39]
У другій половині 19 ст. на господарську діяльність Києво-Печерського монастиря вплинув розвиток капіталістичних відносин. Спорудження залізниці спричинило значне збільшення прочан, що приїжджали до київських святинь. Це, в свою чергу, сприяло розвитку будівництва у Лаврі, зокрема на території монастирської «странноприемницы». Лаврський цегельний завод виготовляє цеглу не тільки для своєї потреби, але й на продаж. У зв’язку з цим на замовлення Лаври у 1887 році«мастер каменных работ, живущий в г. Варшаве» Роберт Карстен спорудив на заводі 16-камерну піч «таковой величины, чтобы в камере помещалось тысяча кирпичей» «по новейшей системе Бермана». Завдяки цьому переобладнанню значно збільшилося виробництво цегли. У 1910 році на лаврській цегельні працювало 58 чоловік, які виготовляли 2 млн. 264 тисячі 400 штук цеглин на суму понад 36,5 тисяч крб. [40]
У 19 ст. Лавра мала три млина у Голосіївській пустині та продовжувала володіти одним млином на так званій Нижній Либеді. Цей млин на протязі століть неодноразово ремонтувався. У 1887 році млин також було переобладнано за новітньою технологією – побудовано паровий млин з лісопильнею. Завдяки цьому лише цей один млин на Либідському подвір’ї переробляв за рік 130 тисяч пудів зерна для потреб монастиря,а також для потреб приватних замовників. [41]
З кінця 19 ст. після спорудження залізниці Лаврські либідські володіння опинилися поруч із станцією Київ-ІІ, тепер Київ-Московський.
На початок 1918 року на території «Лыбедского загороднего дома» знаходилися цегельний завод, глинище, мукомельний млин та лісопильні. Його територія складалася з 111 десятин 920 сажень. [42]
У зв’язку з будівництвом Курсько-Воронізько-Київської залізничної колії та для потреб військового відомства протягом кінця 19 – початку 20 ст. територія Либідського подвір’я зменшилася на 33 десятини 2273 саж. [43] Див. іл. 17, 18.
На схід від розглядуваної ділянки, що у 2007 році передана під будівництво Кафедрального собору, знаходилися також «лаврская огородняя земля», з якої одна частина була у межах м. Києва, та дві третини – на території с. Деміївка і становили площу у 19 десятин 1145 сажень. Більша частина лаврських «городніх» та сінокісних земель здавалися в оренду. [44]
Подальше використання території Либідського подвір’я обумовлене політичними та соціальними наслідками 1917 року. Відповідно до Декрету «Об отделении церкви от государства и школы от церкви» від 23 січня 1918 року вся церковна власність була «объявлена достоянием народа». Згодом і Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра втратила статус юридичної особи, а згодом і свою власність, у тому числі і Либідське подвір’я.
4. Історія розвитку с. Деміївка
Розглядувана земельна ділянка до 1918 року знаходилася на території передмістясела Деміївка, яке розташовувалося в основному, на правому березі р. Либідь, частково, на її лівому березі. Див. іл. 8. Село Деміївка вперше згадується, окрім лаврського либідського подвір’я, у 1785 році під назвою Либідь: «8-я речка Лыбидь… впадает при селе Лыбедь в Днепр. В оную речку впадает речка Буславка при селе Лыбеди». [45]
Окрім Лаврського Либідського двору станом на 1787 рік тут розташовувавлися два либідських хутори, населення складали «казенные люди», загальна кількість яких становила 90 чоловік. [46]
Назва села Деміївка вперше документально зафіксована описом відомого дослідника середини 19 ст. Де ля Фліза. У 1840-х роках він писав: «деревня Нижняя Либедь Демиевка … «лежит в 3-х верстах от г. Киева, напротив крепости, на взгорье». Тут проживало «мужского пола 17, а женского 17 душ». Хат «у крестьян всех их считается 10, из них 5 старых». [47] Походження назви Деміївка – невідоме.
Подальший розвиток території та заселення с. Деміївки пов’язаний із розвитком міста Києва, освоєнням прилеглих до Деміївки територій лаврських пустиней та спорудженням Лисогорського форту. «Демеевка и Саперная слободка существуют на землях бывших государственных крестьян». [48]
Станом на 1882 рік у с. Деміївка кількість дворів становила 88, загальна кількість населення – 346. За даними 1900 року«село Демеевка находится в следующих границах: с севера земля местных крестьян, земля Киево-Печерской Лавры и г. Киева, с востока земля Лавры, с юга земля крестьян Лытовской Виты, местных крестьян и Лавры, с запада земли местных крестьян и д. Совок, поселения Байковой горы и Лавры». [49] В той час в с. Деміївка вже проживало 10815 мешканців, місцевих селян 173. Всього – 10988. Будівель двоповерхових, кам’яних - 11, дерев’яних, обкладених цеглою – 41, дерев’яних – 584. Загальна кількість споруд – 636. У цей період тут розміщувалося понад 20 невеликих фабрик та заводів. [50]
Свідчення звітів Міністерства Внутрішніх Справ за 1900 рік дещо відрізняються від попереднього опису. За даними МВС у с.Деміївка вже було 834 домоволодіння, у 1916 – 1307. Тут, окрім постійних мешканців, проживало ще 4889 квартиронаймивачів. [51]
Проживання у Деміївці було значно дешевшим ніж у Києві. Бублик В.Д. у своєму «Путеводителе по Киеву и его окрестностям» називає Деміївку «Бойким городским предместьем», яке сполучалося з Києвом «конкою», кожних два тижні тут проходили «оживленные ярмарки». [52]
Вперше питання про приєднання села Деміївки до міста Києва постало на початку 1880-х років на засіданні Київської міської думи. Тоді слушно було зазначено: Деміївка «растет не по дням, а по часам и городу давно уже следовало присоединить ее». [53] У травні 1889 року це питання розглядалося Київською міською Думою. Значна кількість членів міської Думи висловилася за приєднання передмістя Деміївки до Києва. Однак постанови Київської міської Думи 1890 та 1895 років про приєднання с. Деміївки до Києва не були реалізовані. У 1895 році певні кола людей, проживаючих у Деміївці, подали прохання про відміну цього рішення. [54]
У березні 1903 року Дума знову постановила: «В виду фактически существующего слияния поселка Демеевка с г. Киевом практически присоединить этот поселок к городу и подчинить его городской общине». [55] Проте зовсім несподіваним було для Думи повідомлення Київського губернського правління що «Министерство Внутренних Дел не нашло достаточных оснований в удовлетворении ходатайства Киевской Городской Думы, что присоединение едва могло бы принести пользу…» [56]
Тільки у травні 1912 року Міністерство Внутрішніх Справ переглянуло своє рішення «признав, что вопрос о присоединении к г.Киеву нескольких смежных поселков является делом безусловно неотложным». [57]
17 вересня 1918 року Рада Міністрів Уряду П.Скоропадського ухвалила Закон про прилучення передмість Деміївки та Саперної Слобідки до Києва: «Передмістя м. Києва – Деміївку, Саперну Слобідку з прилежачими до них землями в обсязі 262 десятин прилучити до м. Києва». [58] Закон було опубліковано у 51 номері «Державного вістника» за 1918 р.
У подальшому Деміївка – робітниче містечко Києва. У 1930-1950-х роках називалося Сталінка. Зараз територія Деміївки входить до Голосіївського адміністративного району м. Києва.
5. Висновки
Розглядувана земельна ділянка по Залізничному шосе, 3, що відведена під будівництво Кафедрального собору Воскресіння Христового знаходиться в історичній місцевості Деміївка, біля літописної річки Либідь, на обох берегах якої простягалися володіння Києво-Печерської Лаври. Неподалік, на схід від цієї ділянки (біля території Нижньої Телички), знаходилося Либідське Лаврське подвір’я, на якому на початку 18 ст. була споруджена дерев’яна церква в ім’я Св.муч. Харлампія та Власія.
Будівництво в цій місцевості Кафедрального собору є логічним, адже оточуючі цю земельну ділянку землі, в основному належали Києво-Печерській Лаврі. Таким чином буде встановлена та збережена історична церковна спадкоємність.
Спорудження собору на цьому місці має також вагоме архітектурно-художнє та містобудівне значення: розташований вздовж залізниці, на важливому перехресті головних магістральних артерій міста – вул. Червоноармійської, бульвару Дружби Народів та проспекту 40-річчя Жовтня будівля стане вагомою домінантою, яка прикрасить місто. Крім того, на земельній ділянці буде проведений необхідний благоустрій з очищенням озера Глинки.
Згідно з рішенням виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 № 920 та розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979 (додаток 1, п. 3.3.1) розглядувана земельна ділянка по Залізничному шосе, 3, знаходиться в межах зони регулювання забудови 3-ої категорії. [59]
У межах зони регулювання забудови 3-ої категорії:
- допускаються мотивовані зміни планувальної структури;
- допускається нове будівництво із збереженням основних прийомів, характерних для історичної забудови, традиційного історичного середовища пам’яток, при цьому регламентуються висота, масштаб нового об'єкту, застосування будівельних матеріалів та їх характер, оздоблення фасадів будинків чи споруд, їх пластика, кольорове вирішення, характер покрівель та інше архітектурно-художнє вирішення, а також благоустрій та озеленення території;
- при проектування треба враховувати історико-архітектурну і містобудівну цінність кожного будинку і споруди, композиційний характер традиційного середовища;
- всі проекти мають погоджуватися з Головним управлінням охорони культурної спадщини та Радою Київської міської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.
Крім того, розглядувана ділянка міститься на території Центрального історичного ареалу (розроблений у 2001 році інститутом НДІТІАМ), визначеного Історико-архітектурним опорним планом м.Києва. Межі історичного ареалу затверджено у складі Генерального плану міста Києва рішенням Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804. Правила охорони та використання історичного ареалу не затверджені.
Виноградова М.В.
Рилкова Л.П.
21 серпня 2007 року
[1] Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине ХVII века. – К .: Наукова думка, 1982, ілюстрований додаток. План Києва 1695 року.
[2] Закревский Н.В. Описание Киева. Т.1. - М.: Московское археологическое общество, 1868, стор.438.
[3] ДАК, ф. Р-1, оп.4, од. зб. 1029, стор. 199.
[4] Там же, оп. 8, од. зб. 142, стор. 76.
[5] Там же, оп. 7, од.зб.395, стор. 136.
[6]Вулиці Києва // Довідник. За редакцією А.В.Кудрицького. – К.: - Українська енциклопедія ім.М.П.Бажана, 1995. – К., 1995, стор. 78.
[7] ДАКО, ф. 1238, оп. 1, од. зб. 1526.
[8] ЦДІАУК, ф. 128, оп.1 заг., од. зб. 1652, стор. 1-10.
[9] Киевские епархиальные ведомости. № 12, 1900.
[10]ДАКО, ф.1239, оп. 49, од. Зб. 7, стор. 58.
[13] Там же, стор. 26 зв.
[15] Етімологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К., 1985, стор. 83-84.
[16] Бублик В.Д. Путеводитель по Киеву и его окрестностям с адреснім отделом, планом и фототип. видами г. Києва. Изд. 4-е. – К., 1897, стор. 32.
[17] Етімологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К., 1985, стор. 83-84.
[18]Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. – К., 1989 , стор. 167.
[19]Одна сажень становить 2,134 м, один аршин - 0,71 м.
[20] Бублик В.Д. Путеводитель по Киеву и его окрестностям с адресным отделом, планом и фототип. видами г. Києва. Изд. 4-е. – К., 1897, стор. 32.
[21] Сборник материалов для исторической топографии Киева. – К, 1874, стор.15.
[24]Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше утвержденною при Киевском военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. Часть VII, том І, - К., 1886, стор. 528.
[25] Бублик В.Д. Путеводитель по Киеву и его окрестностям с адресным отделом, планом и фототип. видами г. Києва. Изд. 4-е. – К., 1897, стор. 33.
[26] Краткия жития святых на весь год. Репринтное переиздание. – М., 1994.
[28]Монастыри и церкви Киева. Прежнее и нынешнее состояние их и сердства содержавни, а также иноверческие молитвенные дома. Составил Л.Похилевич. – К., 1865, стор.105; Шероцкий К.В. Киев. Путеводитель. Репринтное издание 1917 року. – К., 1994, стор. 216.
[29] ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 вотч., од.зб. 37, стор. 1.
[30] ЦДІАУК, ф. 128, оп. 1 вотч., од.зб. 37., стор. 247.
[32].Исторические материалы из Архива Киевского губернського правления. Изд. Андреевский А.А.. Вип. 3. – К., 1883, стор.121.
[33] Крицкий Б.А. Строители Кловского двора //Архитектурное наследие. – М., 1959, № 9, стор.181.
[34]Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника. – К., 1992, стор. 87.
[35] ЦДІАКУ, ф. 128, оп.1, заг., од.зб. 3003, 3182.
[36] ДАКО, ф.1542, оп.1, од.зб. 316, арк.. 2.
[37] Одна десятина становить 1,09 га.
[38]Монастыри и церкви г. Киева. Прежнее и нынешнее состояние их и средства содержавния, а также иноверческие молитвенные дома. Составил Л.Похилевич. – К., 1865, стор.14-15.
[39]Монастыри и церкви г. Киева. Прежнее и нынешнее состояние их и средства содержавния, а также иноверческие молитвенные дома. Составил Л.Похилевич. – К., 1865, стор. 13.
[40]ЦДІАУК, ф.128, оп.1, заг., од.зб. 1390.
[41] ЦДІАУК, ф.128, оп.1, заг., од. зб. 2832.
[42] Там же, оп.874, од. зб. 55, стор.29.
[44] Там же, оп.1, заг., од. зб. 3236, 3248, 3252.
[45]Описи Київського намісництва 70-80 років ХVIIIст. – К., 1989, стор. 167.
[47] Альбоми Де ля Фліза. Т.2. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім.. М. 1996, стор.226-227.
[48]ДАКО, ф.1260, оп.3, од.зб. 345, стор. 3.
[49]Там же, од.зб. 345, стор.2.
[51] Там же, ф.1239, оп.126, од.зб. 146, стор. 40.
[52] Бублик В.Д. Путеводитель по Киеву и его окрестностям с адресным отделом, планом и фототип. видами г. Києва. Изд. 4-е. – К., 1897, стор. 176.
[53] ДАКО, ф.1260, оп.3, од.зб. 345, стор.10 зв.
[54] Там же, ф.1239, оп.126, од. зб. 146, стор. 37.
[57] ДАКО, ф.1239, оп.126, од. зб. 146, стор. 39 зв.
[59] Діючі нормативні акти Київської міської Ради народних депутатів і її виконавчого комітету (1970-1987). - К.: Наукова думка, 1987.
| |
|
|  | | | дод.1 | |
|
|  | | | дод.1а | |
|
|  | | | дод.2 | |
|
|  | | | дод.3 | |
|
|  | | | дод.4 | |
|
|  | | | дод.5 | |
|
|  | | | дод.6 | |
|
|  | | | іл.2 | |
|
|  | | | іл.3 | |
|
|  | | | іл.5 | |
|
|  | | | іл.7 | |
|
|  | | | іл.10 | |
|
|  | | | іл.11 | |
|
|  | | | іл.12 | |
|
|  | | | план 1823 | |
|
|
.gif)
